canadianonlinepharmacycare.com

Суббота, 30 Декабрь 2017 06:19

Олег К. Романчук: Україна між двох сил: 1917–2017

Автор
Оцените материал
(0 голосов)
Фото:


… Як і сто літ тому, інформаційна «шовіністична свистопляска», розпочата Кремлем наприкінці 2013-го, дуже швидко перетворилась у підступну гібридну війну проти Української держави… Як і сто років тому, Україна опинилась між двох сил: внутрішньою колаборацією і зовнішньою агресією. Майже як у драмі Володимира Винниченка… Робімо висновки.


Володимир Винниченко 1919 року написав драму «Між двох сил». За сюжетом у велике провінційне українське місто на початку 1918 року прийшли московські большевики. Атмосферу російського шовінізму важко переживає Панас Антонович, чоловік сестри місцевої большевички Софії. Панас Антонович зумисне російською мовою обурюється діями нової влади: «Как не збожеволеть, мадам, как не збожеволеть? Ведь вы только взгляните туда за окно: горы трупов этих проклятых украинцев. Горы, мадам, понимаете ли вы это? Мальчики, дети, старики. К стенке – и готово. По усам узнают контрреволюцию. Малороссийские усы – и к стенке. И как же не благоговеть перед вами, как не... божеволеть? А? Ведь это же ясно, что социализм пришел, и не какой-нибудь там гнилой, европейский, а большевистский, российский, самый настоящий».


Інша картина. У колишній українській установі розташувався червоногвардійський штаб. Побачивши на стіні портрет Тараса Шевченка, большевицький командир Подкопаєв репетує: «А почему эта контрреволюционная икона висит здесь до сих пор? Убрать ее к черту отсюда! (Рушницею б’є по рамі й збиває портрет. Протикає багнетом лице, настромлює, крутить і одкидає в куток). Эта хохлацкая морда мне надоела, наконец. Везде торчит. <...> Я заявляю откровенно, что с национализмом, с этими Шевченками, автономиями, федерациями, самостийностями и прочей буржуазной дрянью буду бороться беспощадно».


Цю думку продовжує большевицький комісар Сорокін у розмові з Софією. Вона запитує: «Школы и учебники вы называете национализмом?


С О Р О К I Н. Я называю национализмом все, что разъединяет один народ. Никакой вашей Украины не было, нет и не будет. Все это буржуазно-интеллигентная сентиментальная чепуха, с которой я буду бороться беспощадно».


Ще один промовистий діалог:


«СЄМЯННІКОВ. Да говорите вы, товарищ, по человечески, ей-Богу…


СОФІЯ. Вчіться розуміть… Ви живете на Україні й повинні знать її мову.


СЄМЯННІКОВ. Да на какого дьявола она мне нужна, ежели меня везде и я всех отлично понимаем и по-русски? Зачем этот национализм, разъединение, не понимаю? Когда вы отделаетесь от этого буржуазного национального фетишизма…»…


Винниченко нічого не вигадав. Правда життя була ще трагічнішою. Своєрідним документом тієї буремної епохи можуть служити щоденникові записи Валер’яна Поліщука: «Я був за большевиками, чи лучше, за Совітом українських народних секретарів, бо не знав, що вони не українські, а грабіжницькі, борці проти українського всього. Закриття українських газет, театрів і т. ін. – це мене дуже обурило і тепер я зненавидів оту «красную гвардію», що не питає хто ти, може, по міркуваннях большевик, а тільки український – зараз розстрілює»…


Підтвердженням цим нотаткам є замітка в газеті «Червоний прапор» (органові Організаційного Комітету фракції незалежних У. С. Д. Р. П.) від 14 лютого 1919 року: «А ми іменно на практиці знаємо, що є завоювання України совітською Росією. Ми пережили цілу вакханалію нищення всіх ознак української нації, топтання портретів Шевченка, розстрілів за українське посвідчення і за українську мову. Ми добре пам’ятаємо плакати з написом «смерть буржуям и украинцам», ми маємо факти, як місцеві совдепи закликали до себе учителів українознавства в середніх школах і обвинувачували їх у тому, що вони викладають «контрреволюционную дисциплину». Ми не забули тієї російської шовіністичної свистопляски, яку торік пережила українська нація».


Так сто років тому почалося звоювання України большевицькою Московією, яке вилилось в мільйонні жертви українського народу. Рівно сто років тому, одразу після большевицького заколоту в Петрограді, 7 (20 за н. ст.) листопада 1917 року Центральна Рада Третім Універсалом проголосила утворення української держави – Української Народної Республіки у федеративному союзі з Росією.


На пропозицію Бунду (Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі і Росії – єврейська соціалістична організація. – Країна) і під тиском козачого фронтового з’їзду, що проходив у Києві, на засіданні Центральної Ради була ухвалена резолюція, котра засуджувала переворот. Тож 4 грудня (17 грудня за н. ст.) Раднарком РРФСР надіслав на адресу Центральної Ради цинічний ультиматум за підписами Владіміра Лєніна і Льва Троцького: «Мы обвиняем Раду в том, что, прикрываясь национальными фразами, она ведет двусмысленную буржуазную политику, которая давно уже выражается в непризнании Радой Советов и Советской власти на Украине».


Центральну Раду було звинувачено в дезорганізації фронту, у роззброєнні совєтських військ, які перебували в Україні, що Рада «оказывает поддержку кадетско-калединскому заговору и восстанию против Советской власти»...


На завершення прозвучала відверта погроза: «В случае неполучения удовлетворительного ответа на эти вопросы в течение срока – сорока восьми часов, Совет Народных Комиссаров будет считать Раду в состоянии открытой войны против Советской власти в России и на Украине».


У відповідь на брутальний ультиматум Генеральний Секретаріат Центральної Ради надіслав аргументовану ноту: «Нельзя одновременно признавать право на самоопределение вплоть до отделения и в то же время грубо покушаться на зто право навязыванием своих форм политического устройства самоопределившегося государства, как это делает Совет Народных Комиссаров Великороссии по отношению к Народной Украинской Республике. Генеральный Секретариат решительно отвергает всякие попытки вмешательства Народных Комиссаров в дело устроения государственной и политической жизни в Народной Украинской Республике. <…> Центральной Радой не удовлетворены великороссийские элементы черносотенного, кадетского и большевистского направления, <…> но Генеральный Секретариат предоставляет полную возможность указанным злементам выехать из территории Украины в Великороссию, где их национальное чувство будет удовлетворено. С этой целью украинскими солдатами были разоружены анархически настроеннне великороссийские солдаты, составившие заговор на власть украинского народа и угрожавшие внести в жизнь Украины кровавую братоубийственную войну, анархию и всю ту разгнузданность, которая царит на территории Народных Комиссаров…».


1 грудня газета «Козацька думка» (вісник Української Військової Ради Південно-Західного фронту) відзначила: «Захвативши в Великоросії владу, большевики, будучи по своїх переконаннях ярими централістами, самодержавниками, не можуть спокійно дивитись на національне самовизначення українського народу, на широке народоправство <…> За се об’явили вони Ц. Раду контрреволюційною, назвали ворогом робочого люду, стали звати до боротьби з нею. <…> Для здійснення сього, з одного боку, визиваються до Києва большевицькі полки, з другого, скликається з’їзд солдатських, робітничих та селянських депутатів».


4 грудня (за ст. ст.) в Києві розпочав роботу I Всеукраїнський з’їзд Рад. Цікавим документом є матеріали першої частини з’їзду, надруковані в газеті «Киевская Мысль», органі російських меншовиків. Газета цитує В. К. Винниченка, голову генерального секретаріату: «Борьба, которую теперь ведут с нами большевики, борьба национальная. <…> Не генеральный секретариат, а Совет народных комиссаров затеял братоубийственную войну».


Після промови Володимира Винниченка большевики на знак протесту полишили зал засідань.


6 грудня (19 грудня за н. ст.) З’їзд більшістю голосів ухвалив резолюцію про ультиматум Ради Народних Комісарів РРФСР: «Уважаючи ультиматум Ради Народних Комісарів замахом проти Української Народньої Республіки і виходячи з того, що заявлені в нім домагання нарушають право українського народу на самовизначення та на вільне будування форм свого державного життя, Всеукраїнський З’їзд Рад Селянських, Робітничих і Салдатських Депутатів стверджує, що цектралістичні заміри теперішнього московського (великоруського) правительства, доводячи до війни між Московщиною та Україною, загрожують до решти розірвати федеративні зв’язки, до яких простує українська демократія».


Ультиматум Раднаркому став предметом гострої дискусії на обласному з’їзді РСДРП (большевиків), який в ці ж дні проходив у Києві. Витяги з протоколів цього з’їзду більш ніж промовисті:


«Тов. З а т о н с к и й. <…> Если бы дело касалось пропуска только войск на Дон, я бы ничего не имел против ультиматума, <…> но если приказ о Советах исходит сверху, извне, то получается иностранное вмешательство в местные дела, получается национальная борьба. <…> на деле же мы идем к международной борьбе . (…) Пока еще среди украинцев раскола нет и он не предвидится, а потому приходится вести войну с украинским народом, а большевиков лишь небольшая кучка. <…>


Тов. З а й ц е в. <…> Война неизбежна. Мы должны поддержать народных комиссаров. Нужно здесь же, на Украине, образовать военный центр, а то Питеру неудобно вести войну».


Сам того не бажаючи, тов. Зайцев обмовився щодо майбутніх планів большевиків – створення в Україні плацдарму (ним згодом став Харків) для наступу російських військ на Україну. Чому Харків? Народний секретар Народного Секретариату України (Радянського уряду України. – О.Р.) Георг Лапчинський у своїх спогадах напише: «Обивательщина (Харкова. – О.Р.) цілком зрусифікована й зоологічно ворожа до всього українського (згадаємо, що нині, через десять років революції, києм доводиться вибивати з неї російський шовінізм!)»


7 грудня з Раднаркому РРФСР надійшла ультимативна вимога: «Соглашение с Радой возможно только при условии категорического заявления Рады об ее готовности немедленно отказаться от какой бы то ни было поддержки калединского мятежа и контрреволюционного заговора кадетской буржуазии».


28 грудня на засіданні Малої Ради Володимир Винниченко заявив: «Перепущення через Україну військ тих націй, що тепер самовизначаються, ми будемо допускати. Але, стоячи на грунті строгої нейтральности, ми не будемо пропускати большевицьких військ для братовбивчої війни на Дону».


15 січня Лєнін звертається до Морського революційного комітету з вимогою: «Прошу вжити екстрених заходів, щоб дати негайно в розпорядження тов. Тер-Арутюнянца 2000 матросів для воєнних дій проти буржуазної Ради». У ці ж дні він шле телеграми в Харків Антонову-Овсієнку і Орджонікідзе: «Дуже й дуже просимо вжити якнайнещадніших революційних заходів. <…> Усіма засобами просувати вагони з хлібом у Петроград, інакше загрожує голод. <…> Ради бога! Ленін».


Зі звернення Народного Секретаріату (Радянського уряду України. – О.Р.), що засідав у Харкові, до робітників, селян і солдатів: «Революционные войска, посланные Рабоче-Крестьянским правительством Российской Республики по требованию Народного Секретариата Украины, сегодня подошли к Киеву...»


Зі спогадів большевика В. Аверина: «В ноябре 1917 г. из Екатеринослава в Москву к тов. Муралову был командирован тов. Борис Ройзман с просьбой о выдаче оружия. Было получено 10000 винтовок, 100000 патронов, 10 пулеметов и несколько сот наганов. <…> Утром (28 грудня. – О.Р.) стало известно, что к нам идут на помощь красногвардейские отряды из Советской России. <…> Победоносный исход восстания был ускорен той помощью, какую оказал ему московский отряд под командованием Егорова...»


На початку лютого 1918 року большевицьке військо під командуванням Михайла Муравйова підійшло до Києва. П’ять днів не вщухав жорстокий артилерійський обстріл міста. Муравйов своїм наказом № 9 від 4 лютого 1918 року закликав «немилосердно винищувати всіх офіцерів, гайдамаків, монархістів та всіх ворогів революції». З приходом червоних у Київ у місті запанував справжній терор. «Солдати забивали кожного офіцера або юнкера, якого попадали на вулиці, – згадував народний секретар Народного Секретаріату України Георг Лапчинський. – Далеко гірше стояла справа з переслідуванням прихильників Центральної Ради, бо наші вояки не завжди вміли добре розбиратися в цій справі і під час масового терору могли потерпіти замість радовців просто українські національні елементи, навіть прихильні до радянської влади».


Часопис «Малая Русь, редактором якого був відомий російський монархіст Васілій Шульгін, ще 1918 року надрукував спогади Костянтина Бельговського: «Смерть носилась по Киеву в эти кошмарные дни. <…> В 2 часа ночи (з 25 на 26 січня за ст. ст. – О.Р.) украинцы начали оставлять Киев. <…> Глаза первых смельчаков, рискнувших выйти на улицы, <...> увидели лежащие во многих местах неубранные трупы. <…> Навстречу прохожим стали попадаться вооруженные до зубов дикого вида субъекты. Это были новые властители Киева – красногвардейцы».


«Вояки (армії Муравйова. – О.Р.) являли собою химерно вбраних, абсолютно недисциплінованих людей, увішаних різноманітною зброєю, рушницями, шаблюками, всіх систем револьверами та бомбами, – згадував Георг Лапчинський. – Між окремими командирами весь час виникали сварки и сутички».


Із спогадів Володимира Затонського: «Я приїхав до Києва саме тоді, коли його було взято. Страшне, кошмарне видовище. <…> Так, розстріляно українських есерів, по суті гарних хлопців… у них були квитки членів Центральної Ради <…> Я сам мало не загинув. <…> Ображатися не випадало – стан червоноармійців був зрозумілий. Гірше те, що командні їхні верхи: Ремньов, Муравйов та компанія, ці пройдисвіти та авантуристи, спекулювали на чуттях маси, граючи на її розгнузданості, свідомо ту розгнузданість підтримуючи».


I горлав щосили російський люмпен, місцеві «ватники», сунучи, мов саранча, на Україну, на Київ:


Эх, яблочко, сбоку красное.


Что Украине конец –


Дело ясное...


Минуло сто літ відтоді… Можна лише уявити, якби 2014 року агресивні зайди з північного сходу вкупі з місцевими «ватниками»-«тітушками» заполонили вулиці Києва…


Як і сто літ тому, інформаційна «шовіністична свистопляска», розпочата Кремлем наприкінці 2013-го, дуже швидко перетворилась у підступну гібридну війну проти Української держави…


Як і сто років тому, Україна опинилась між двох сил: внутрішньою колаборацією і зовнішньою агресією. Майже як у драмі Володимира Винниченка…


P.S. 22 листопада у програмі «Час покаже» на пропагандистському «Первом канале» віце-спікер Державної думи Росії Петро Толстой заявив, що «Україна була, є і буде наша». Він назвав Україну «територією РФ». Мовляв, «У нашій Україні, не на тій частині України, яка зараз тимчасово окупована нахабними націоналістами і сепаратистами. Буде завжди. Була, є і буде завжди». А ще віце-спікер Держдуми назвав українську мову «телячою мовою»...


Робімо висновки.



Олег К. Романчук, шеф-редактор журналу «Універсум»


Джерело статті: “http://argumentua.com/stati/oleg-k-romanchuk-ukra-na-m-zh-dvokh-sil-1917-2017”

Прочитано 29 раз

Login Form